Ігор Степурін: Здесь поднимался вопрос про тендеры, которые проходят на закупку литературы библиотеками. Наша компания занимается на протяжении 5 лет комплектацией библиотечных фондов и вузовских библиотек, и публичных библиотек, и государственных библиотек. И мы видим на протяжении этих лет тенденцию, что 5 лет назад библиотеки закупали 80% русской литературы и 20% украинской, то в этом году цифры следующие: библиотеки закупают порядка 60% украинской литературы и 40% российской.
Это связано, в первую очередь, с малой информированостью библиотекаря о тех книгах, который выходят на территории Украины. Российские издатели ведут агрессивную маркетинговую политику, присылая свои прайс-листы, свою информацию в электронном виде, в печатном виде. И засылают в наши украинские библиотеки именно ту информацию о выходе книг.
Украинский издатель, в силу определенных причин, не имеет возможности предоставлять такую информацию даже библиотекам и информировать о том, что вышло и что выходит. Потому что и с финансовой точки зрения украинский издатель не такой, как российский, сильный, и у нас еще не разработана такая маркетинговая политика, чтобы охватить все массовые библиотеки.
С созданием больших дистрибьюторских складов мы выиграем тем, что на этих складах, на этих выставочных центрах любой библиотекарь, любой человек может прийти и посмотреть какая украинская книга вышла. В рамках украинского проекта и при поддержке голландского правительства мы создали в Запорожье первый дистрибьюционный склад, на котором представлена украинская литература.
В этом году мы выиграли тендер запорожской областной библиотеки только из-за того, что директор и представитель этой библиотеки пришли в этот центр и увидели литературу, которая в этом центре представлена, и сделали заказ.
Недостаток информации - это серьезное препятствие к тому, чтобы украинская книга попадала и в библиотеки. И еще один момент. Это косвенные методы регулирования тендерных закупок государством. Если Министерство образования приняло решение, что при акредитации высшего учебного заведения смотрят основные фонды, материально-техническую базу, второе - это библиотеки. При акредитации, комиссия Министерства образования приходит в библиотеки, и смотрят, какая литература присутствует в библиотеке данного вуза. Если там есть украинская литература, то вуз проходит акредитацию. И опять же, пополнение новыми книгами тоже один из методов - это косвенный метод регулирования со стороны Министерства образования. Я думаю, можно и Министерству культуры такими же методами работать. Это что касается комплектации библиотечных фондов.
Ведучий: Зараз буде блок запитань для пана Афоніна, а потім ми перейдемо до запитань від журналістів.
Питання для пана Афоніна пов'язані один з одним, і тому я задаю їх одним блоком.
У всьому світі видавнича справа є однією з найприбутковіших, для української книги що є важливішим: її фінансова сторона, як учасника в загальноекономічних процесів в держави, або духовна?
Яким чином зараз держава може сприяти розвитку видавничої справи, які ви бачите шляхи? Сьогодні вже частково відповіли на це питання.
Чи існують варіанти реалізації планів підтримки національного книговидання без прямого фінансування виробника книги за рахунок бюджетного фінансування.
В яких іпостасях виступає сьогодні в Україні книга, чи в повній мірі вона спроможна реалізувати ті завдання, що стоять перед нею, якщо ні, то які причини цієї неспроможності?
Олександр Афонін: Дійсно, у всьому світі видавнича справа є однією з найприбутковіших, і досить часто ми посилаємося на наших колег сусідів-росіян. Ще свого часу прем'єр-міністр Кас'янов сказав, що по кількості грошей, які надаються в обіг, в тому числі і готівкових, книговидавнича сфера займає 3 чи 4 місце в економіці такої Росії, яка має не найменший обіг грошей. Я хочу сказати, що і духовна і економічна складові тісно пов'язані.
Якщо книга неспроможна задовольнити потреби власного населення в інтелектуальній, духовній, культурній сфері, просто сфері відпочинку, то це значить, що вона дійсно не може грати якусь суттєву роль у наповненні бюджету чи бути платником податків в тій мірі, щоб це позначалось на діяльності держави.
Візьмемо такий банальний приклад. Не можна маленьку теличку, яка тільки народилась, намагатися доїти. Бо вона хоч і є коровою, але майбутньою коровою. Вона не пристосована для цього, з неї ще немає що взяти. Сьогодні українська видавнича справа це не є культурна індустрія, це - натуральне господарство. Все рівно як кожний господар сам ремонтує свої черевики, сам для себе робить стільчик. Точно так же український видавець, поліграфіст, книжкова торгівля. Вони займаються напівнатуральним господарством і, у порівнянні хоча б з росіянами або білорусами, де це вже є сьогодні індустрією, говорити про українську книжкову справу як про індустрію не можна. Тобто, всі спроби поставити економічні чинники перед чинниками задоволення суспільства українською книгою є абсурдні і ні до чого доброго не призведуть.
Держава мусить зрозуміти. Держава не якась узагальнена аморфна субстанція, а люди, які поставлені для того, щоб опікуватись інтересами країни, в першу чергу майбутнім, мусять зрозуміти, що сьогодні є головні функції, які випереджають набагато порядків функцію економічного забезпечення життя держави за рахунок продажу книжок і виробництва книжок, відрахування до бюджету.
Перша позиція - найголовніша: це освітнє, моральне, духовне збагачення підростаючого покоління. Друге - інтелектуальне підтягування населення до тих світових стандартів, які сьогодні мають передові нації: японська, англійська, французька, американська інші. Тобто інтелектуальний рівень мусить бути значно вищий, ніж він є сьогодні. Без книги цього зробити не можливо, ні за рахунок Інтернету, ні за рахунок преси, ні за рахунок телебачення. Третє - це націоутворююча функція книги, об'єднання націй, народів, представників різних народностей на теренах України в єдину політичну націю. Це патріотична функція книги.
Я не беру таку функцію книги, хоча вона є найбільш суттєвою з точки зору просування технічному і технологічному, як наукова. Без неї також не можна. Не можна на газетних публікаціях вивчати серйозні прикладні проблеми, намагатись розказати як реалізувати нові ядерні технології чи генетичні технології . Це може робити книга, серйозна книга з серйозними аргументаціями. Якщо не будуть запущені механізми забезпечення розвитку духовного, інтелектуального, освітнього, наукового, технологічного, ніякі спроби отримати з суб'єктів видавничої справи якісь гроші, які будуть рухати економіку держави вперед, ні до чого не призведуть. Вони призведуть до ще більшого зубожіння нації і до позбавлення перспектив у майбутньому.
Тому книга як продукт , в першу чергу, і це не мої слова, я цитую документи Ради Європи, є продуктом духовним, мистецьким, інтелектуальним, а вже потім явищем суто матеріального виробництва, а ще пізніше її можна розглядати як предмет оподаткування.
Друге питання: Яким чином сьогодні держава може сприяти розвитку видавничої справи, які ви бачите шляхи? Їх перерахувати не важко. Я назвав головні: перше - це вирішення проблеми фінансування галузі, друге - вирішення таких питань як надання допомоги з точки зору адміністративних, організаційних заходів по розвитку книговидавничої справи в Україні.
Загалом, я вважаю, що держава має бути у ролі закрійника. Ви знаєте, що зараз менше користуються попитом ательє з пошиву одягу, але в колишні часи досить часто це робили. Кожна галузь - це окремий клієнт, це окремий громадянин, для якого треба підібрати відповідний одяг. І закрійник мусить спитати цього клієнта чи цю галузь: "Який тобі одяг треба змайструвати, щоб ти відчував себе комфортно, щоб ти працював так, щоб від твоєї роботи була користь і тобі, і суспільству?" Для інших галузей більш менш цей законодавчий одяг уже пошитий, і вони відчувають елементи комфортності, а для видавничої справи того одягу немає. Є рукав, є комірець, є одна штанина, є частина поясу... Тобто протягом 15 років приймались певні законодавчі нормативні акти, але вони не зібрані в систему і не перекривають ті питання існування галузі, які сьогодні вимагають системного вирішення. І не просто вирішення. Вони вимагають серйозного дослідження.
Тому першим кроком, не за ради видавців (я хочу підкреслити), не заради поліграфії чи книжкової індустрії, а заради майбутнього країни, держава мусить для себе визначити: як вона виглядає з точки зору книжкового ринку; яка соціологія книги в Україні; хто сьогодні читає; що читає; чому читає; чому не читає; яка сьогодні економіка книги; в яких жанрових нішах реалізується більше літератури, які взагалі у нас не закриті власне літературою. І побачити, в якому напрямку слід рухатись. Тобто треба через 15 років після отримання незалежності подивитися широко розплющеними очима на такий предмет як книга, на тих, хто її продукує і напрацювати чіткі системні напрямки руху по розширенню сфери впливу української книги відповідно з цією законодавчою, фінансовою, організаційною базою, яка потрібна, щоб цей рух відбувся.
Третє питання: Чи існують варіанти реалізації планів підтримки національного книговидання без прямого фінансування виробника книги за рахунок бюджетного фінансування. Безперечно, вони існують. Вони використовується у багатьох країнах і з високою ефективністю. На жаль, з точки зору використання ефективно бюджетних коштів в Україні, це предмет для розслідування судових структур чи прокуратури, а не для дослідження спеціалістів книжкової аналітики. Сьогодні бюджетні кошти, які направляються на підтримку вітчизняної книги, скоріше є елементом формування нових корупційних структур, ніж реальним елементом захисту книжкового ринку і підтримки національної книги. В світі давно придумані гарні схеми. Я завжди розказує приклад Ірану, де підтримка школярів, студентів, вчителів, викладачів іде через картку. Це фінансово-кредитна картка, на яку держава на кожного учня, кожного вчителя, кожного студента і кожного викладача вузу дає протягом року певні кошти. Учень - це близько 400-600 доларів, студент - від 500 до 700 доларів, вчитель - від 700 до 900 і викладач вузу - від 800 до 1000 доларів на картку, по якій він може в будь-якій книгарні купити книжки, які потрібні для роботи по підтвердженні відповідним документом. Це учнівський квиток, студентський квиток, посвідчення вчителя чи викладача. І сам викладач, учень чи батьки дитини вибирають, яка книжка йому потрібна. Це не тільки навчальна книжка, це книжка, яка доступна в тому віковому віці, яка потрібна цій дитині для її нормального розвитку як людини, як майбутнього спеціаліста, як члена суспільства. Це є дуже ефективне бюджетне фінансування споживача.
У нас інша схема. Гроші надходять до відповідного міністерства, державного комітету, де сидять три чиновники і вирішують, кому дати, кому не дати ці бюджетні кошти, яку частину вони отримають назад, яку книгу мусять читати всі діти України, а не яку хочуть. Ця схема залишається непорушною протягом всіх років незалежності.
І будь-які наші пропозиції, про необхідність розробляти нові механізми і повертатись до дотування споживача, щоб він мав можливість розширювати свій кругозір, підіймати свій інтелектуальний урівень за рахунок тієї літератури, яку він вважає за потрібне, натикаються на абсолютне непорозуміння і небажання. Аргументація, якщо питання стоїть про школи або про бібліотеки, - "це призведе до збільшення корупції" Тоді я ставлю паралельне запитання: кого можна швидше купити: 3-4 працівників міністерства освіти чи директорів 20,5 тисяч шкіл, змусивши їх купувати книги конкретного видавництва. Думаю, що відповідь Ви самі можете дати.
Останнє питання: В яких іпостасях виступає сьогодні в Україні книга, чи в повній мірі вона спроможна реалізувати ті завдання, що стоять перед нею.
Вона практично не реалізує ті завдання, які стоять перед національною книгою. Микола Іванович вже говорив, що з 54 млн. книжок, які вийшли в Україні минулого року, які побачили світ, 26 млн. - це освітня книга, користування якою є обмеженим. Тобто, ця книга надходить у бібліотеки шкіл за державним замовленням, книга, яка видається частково за державні кошти, частково за кошти видавництв, яка не йде на ринок. Але вона має дуже обмежену сферу використання - це школярі і частково студенти. Що стосується книги широкого попиту, то вона сьогодні складає десь близько 0,5% книги, згідно з результатам минулого року. Пів книги на душу населення! Ви розумієте, що мова не може йти про книгу з мистецтва, художню літературу тощо. Тобто жодна серйозна людина не може казати, що вона може купити будь-яку українську книгу для того, щоб побачити себе в дзеркалі суспільства, в культурному житті тощо.
Я хочу навести дві цифри. За результатами 2005 року кількість книжок, які видаються тиражем до 500 тисяч примірників складає 5833 назв або 37,1% від загальної кількості назв. Ви можете уявити, яка ця книга і що вона може дати, яку функцію вона може виконати, якщо на 47 млн. населення виходить менше 500 примірників. Це не обов'язково 500. Це може бути 200, 300 тощо. Вона є віртуальною! 37% книжок за назвами не доступні для споживача, вони існують в довідниках і в бібліотеках. Можливо потрапляють у 5-6 магазинів. Книги до 1000 примірників - 1870 назв або 19,9% до загальної кількості. І книги до 5 тисяч примірників, хоча і це є для України дуже мало, складають 32%, і книги до 5 тисяч примірників, що є смішним для країни з таким населенням, складає 82% усіх назв, які виходять в Україні.
Як говорити при таких цифрах, що книга виконує функцію соціальну, гуманітарну, моральну, культурну, інтелектуальну... Вона не виконує цих функцій, а якщо і виконує, то десяті долі відсотка. Сьогодні питання формування морального чи, як кажуть, ментального обличчя українця, громадянина України, члени єдиної політичної нації фактично не відбувається.
Навпаки, відбувається його розмивання, оскільки існує шалений дефіцит книги, яка б могла вплинути на формування єдиної української політичної нації. Сьогодні Україна дробиться. 1991, 1992, 1993 роки були помічені знаком консолідації українського суспільства, пошуком шляхів до відродження економіки, до формування єдиної незалежної держави. Сьогодні ми спостерігаємо в політичному та соціальному аспектах, якраз розшарування суспільства з намаганням підкреслити інакомовність та інших багато речей. Я ще раз підкреслюю, що в сьогоднішньому стані українська книга неспроможна виконувати свої функції ні в яких іпостасях.
Ведучий: Зараз я хотів би надати можливість журналістам, які присутні у залі задати свої питання учасникам конференції.
Надія Юрченко "Укрінформ": Можливо треба зміритися з тим, що не тільки українська книга, а взагалі книга вже віджила своє. І не захищати книговидавців, а розвивати ринок електронних книг, тоді просто книга буде у подарункових виданнях. А електронні книги виконають ту ж саму освітню функцію, моральну, духовну тощо. Чому саме книга повинна стояти на полиці в шафі, а не бути в комп'ютері?
Олександр Афонін: Перше, психологічно традиційна книга на паперовому носії ще буде десятиріччя головним інструментом формування людини як людини. Друге - Вам мусить бути відомо, яка кількість населення України сьогодні має доступ до електронної книги, до Інтернету, рівень підготовки основної маси населення України. Електронна книга не може бути для українців найближчим часом замінником традиційної книги в силу перших двох причин.
Якщо ми зараз зупинимо видання української книги і почнемо адаптувати свідомість населення України, покупна спроможність якого не дозволяє більшості населення, принаймні 90% за межами обласних центрів і столиці України, купувати і користуватись комп'ютером і Інтернет, це призведе до повної деградації населення. Тому відмовитись від традиційної книги і розвивати електронну, мені здається не правдоподібним і не життєвим. Треба розвивати і те і інше, а не ставити питання або - або.
Крім того, Ви кажете, що книга відмирає. От люди приїхали з Німеччини з Франкфуртської виставки. Вони можуть розповісти: щорічно продажі традиційних книжок у країнах Європи зростає від 7 до 15% нарощення. Щорічне. Тому говорити про те, що книга померла, це як згадувати вираз Марка Твена: "Что слухи о моей смерти несколько преувеличены".
Микола Сенченко: На Пекінській ярмарці-виставці стало відомо, що за три місяці китайці видали 45 тисяч назв книг. Якщо помножити на чотири, то виходить 150 тисяч назв книг. За рік! Ми аналізуємо в Книжковій палаті і можемо сказати, що майже у всіх країнах є тенденція зростання як кількості назв, так і кількості тиражів. Тобто в якійсь країні не має заспокійливого чи стабільного стану. Скрізь іде зростання. Тобто книга у своїй традиційній формі знаходить свого читача і ця тенденція збільшується.
Ігор Степурін: И это происходит не смотря на то, что пользование Интернетом в развитых странах намного выше, чем в Украине. И поэтому рост издания книг увеличивается. Раньше говорили, что если появятся кинотеатры и телевидение, то театр отомрет. Но Вы видите, что театр до сих пор процветает.
Асія Хіташвілі "Діловий світ: Ви казали, що систему книгорозповсюдження української книги взагалі майже знищено, і ми бачимо, що дуже багато відкривається російських мереж, наприклад"Буква". Скажіть, чи беруть вони на реалізацію українську книгу і який відсоток?
Олександр Афонін: Я можу назвати всі книготорговельні мережі, які на сьогодні існують. Це "Буква", "Літера", "КС", "Моя книга", "Казка", "Національні книжкові мережі" та "Клуб родинного дозвілля". В більшості з них, дійсно, в основі лежить російський капітал. Але вони, як правило, дуже мало працюють з українською книгою.
Якщо "Клуб родинного дозвілля" останнім часом змінив позиціювання на українському ринку і видає багато книг українських авторів і українською мовою, оскільки вони працюють у варіанті "книга поштою" з провінцією, де україномовна книга користується широким попитом, із задоволенням купується. То супермаркети київського розливу, одеського тощо працюють з російською книгою.
Навіть не з російськомовною, а саме з російською книгою, з її асортиментною базою. У них є українські видання і україномовні видання, але є такий термін дуже сучасний, зарубіжний "мерчандайзінг" - системи продажу, механізми продажу. Можна мати в своїй асортиментній базі українські книжки, німецькі, італійські. І поставити їх так на полицях, що навіть дуже гарний покупець, який знається на системах продажу, не знайде їх на цих полицях. І можна зовсім негодящу книжечку поставити у такому місті, що вона буде весь час впадати людям у очі. І її будуть купувати, просто купувати, щоб була і жодного разу не відкрити її дома.
Тому питання української книги - це питання українських мереж. Я не відкидаю того, що з'явиться той же російський капітал, німецький, польський, який поставить за мету створення саме українських мереж. Оскільки гроші, які перетинають кордони і вкладаються в економіку та розвиток систем - це гроші, які перестають бути іноземними, вони стають українськими. Вони працюють на системну працю в межах України. Тому не відкидаю появи зарубіжного капіталу, який будуть вкладати. Але говорити сьогодні, що ці системи існують, які об'єднують всього 15 - 17% книжкового ринку, а левова частка 83% залишаються не організованим, роздрібненим. Це окремі магазини, магазинчики тощо. То питання продажу і пропаганди української книги вирішено не буде.
Ігор Степурін: Опять же не секрет, что все книжные сети, которые сейчас развиваются активно в Украине принадлежат определенным структурам. То есть издательским российским структурам, украинским структурам, и поэтому они продвигают свои книги, литературу, которую они издают. И ту литературу, на которой уровень рентабельности достаточно высокий. Скажем, если при тираже украинской книги 2 тысячи она стоит 25 грн. в магазине, то при тираже Марининой 100 тысяч она будет стоить тоже 25 грн., но Вы понимаете, что уровень рентабельности и уровень доходности магазина, который продаст Маринину намного выше, чем того же Куркова.
Поговорим о том проекте, который я представляю - украинский книжный проект. Голландские коллеги подошли более демократично. Они пришли к нам и спросили, какие книги мы издаем. Мы на протяжении 5 лет не издали ни одной книги - это их поразило, потому что они говорят, что если вы не издаете книги, то вы продаете все книги одинаково. То есть для вас не важно, ваша ли это книга (и вы будете зарабатывать больше денег) или это книга другого издательства. Поэтому, когда проходил тендер, этот аспект был на первом месте и в качестве партнера определили нашу компанию.
Микола Сенченко: Чому я за те, щоб в Україні була державна підтримка книгорозповсюдження? Я досить часто бував у Нідерландах, і мене вразило як там зроблена система книгорозповсюдження. Всі видавці звозять свої книжки в єдиний Будинок книги. Цей Будинок книги знаходиться у центрі Голландії. Звезли, поклали... Там є книгосховище на 15 млн. книжок. І забули про це. Там є комп'ютерна мережа, яка з'єднана з усіма книжковими магазинами. І Ви, прийшовши, побачивши книжку, з'ясувавши ціну, замовляєте. Це замовлення іде в Будинок книги. Уся Голландія розбита на 52 зони, і протягом 24 годин ваше замовлення доставляється або в книжковий магазин, або вам додому. І ви, таким чином, маєте замовлення. Ні видавці не мають ніяких проблем, ні той хто замовляє книгу. У Нідерландах близько 15 млн. населення.
І ми розробили такий проект, коли Україна розбивається на 3-4 зони, є 4 книгосховища і можна зробити аналогічну систему. Але уся проблема полягає в тому, що в наших книговидавців не має грошей, щоб створити хоча б початкову систему. Тобто треба мати десь 3-4 книгосховища, треба мати комп'ютерну мережу, треба мати інформаційно-бібліографічну систему і треба мати транспортну мережу. Все. І якби держава зробила перший внесок, то я думаю, що така б система функціонувала.
Ведучий: Ще одне питання з Інтернету. Питання до пана Степуріна. Ваша компанія приймає участь у проекті "100 тисяч книжок". Будь ласка розкажіть про цей проект. Чим саме він допоможе українському книжковому ринку? Чи приймає участь у реалізації проекту якісь державні органи, місцеві або центральні? Чи допомагає держава у роботі цього проекти і чи планується у рамках українського книжкового проекту співпраця з працівниками державних структур?
Ігор Степурін: Пока наше государство думает над вопросом как помочь книгораспространению в Украине, голландские друзья уже начали немного помогать и материально, и морально именно книгораспространению в Украине.
В июне 2005 года стартовал Украинский книжный проект, в рамках котрого есть три направления: создание дистрибьюционный сети по распространению украинской книги, создание информационного портала UABooks.info, который будет информировать о всех новинках и подавать информацию о книжном рынке Украины, и организация семинаров, тренингов для книгоиздателей, для книготорговцев, для всех людей, кто связан с книгами. На сегодняшний день этот проект, рассчитанный на три года. На основе тендера было выбрано две компании, которые занимаються организацией дистрибьюции: это компании "САММИТ-книга" и "Джерела-М" - братья Капрановы. То есть дистрибьюционная компания, которая тоже занимается распространением книг.
Украина условно разделена на 16 регионов, и в 16 украинских городах будут на протяжении трех лет организованы склады, в которых будет представлена украинская литература. На первом этапе это будет 60% украинской и 40% российской литературы, потому что без российской литературы достаточно тяжело существовать даже оптовым складам. Но уже в конце проекта, через три года, этот уровень снизиться: 75% украинской и 25% российской литературы. Сегодня открыто 4 представительства, это города Днепропетровск, Запорожье, Ровно и Сумы. В этом году планируется еще Симферополь и уже в следующем году, и через год будут открыты еще 12 представительств.
Для чего это создано? Во-первых, задачей книжного проекта было улучшить доступность книги на всей территории Украины, в частности украинской книги, содействовать развитию коммуникационной структуре украинского книжного рынка, улучшить сотрудничество между всеми участниками, издателями и книгораспространителями, и читателями. То есть книгу, которую издают во Львове, мы аккумулируем на своих складах в Киеве и уже распределяем по складам в регионах Украины.
Роман Підвисоцький "Демократична Україна". В Україні все таки є три потужні центри книговидавництва: Київ, Львів і Харків. Наскільки я знаю, то видавництва досить успішні та прибуткові. Я вважаю, що проблема в тому, що відсутні маркетингові дослідження громадського ринку. Тобто люди насправді читають і насправді є попит на певні книжки, дитячі, наукові, художню літературу тощо. Чи проводить хтось маркетингові дослідження? Є автор, який хоче видати книгу, він шукає видавця, видає 500 примірників, своїм друзям роздав і на цьому все закінчилось.
Олександр Афонін: Сьогодні маркетингова політика відсутня. Кожне окреме видавництво не може собі дозволити цього. Середній штат видавництв, які працюють на теренах України, складає до 10 чоловік, до 10 штатних одиниць. Тримати спеціаліста з маркетингу, коли їх сьогодні в Україні теж можна перелічити на пальцях, фактично не можливо.
В країні є декілька видавництв, які досить потужні економічно. Але я хочу сказати, що вони потужні економічно не за рахунок того, що працюють на ринку в основній своїй масі. А за рахунок того, що вони мають відповідні дотації, бюджетні або якісь інші. Сьогодні близько 80% літератури, яка видається в Україні, це література дотаційна. Вона дотується або за рахунок бюджетних коштів, які йдуть через Міністерство освіти, або за рахунок бюджетних коштів, які йдуть через Державний комітет телебачення і радіомовлення, або за рахунок коштів, які йдуть через систему управління міністерства тощо. Бо кожне міністерство має свої гроші на свої видавничі програми і на видання певної літератури. Або через Академію наук тощо. Тобто джерел фінансування досить багато, плюс такі програми підтримки перекладних видань як "Програма Сковорода", Інститут Гете, Британська рада тощо. Сьогодні говорити про маркетингову політику не приходиться.
Я можу назвати лише 5 видавництв, які вважаю видавництвами, що відслідковують ринок і намагаються на ньому працювати. Вони найбільш давні з точки зору їх заснування. Це харківське видавництво "Фоліо", яке на початку було спільно українсько-ізраїльсько-російським. І власне було створено на прикінці 80-х років. Це так звана розгалужена база і там були російські гроші.
Це видавництво "Бао". Було таке видавництво "Сталкер", але воно сьогодні знаходиться в єдиній системі з так званим національним книжковим проектом, власником якого є російське видавництво "АСТ". Я можу назвати тернопільське видавництво "Навчальна книга Богдан". Хоча видавництва, які на слуху та знані в Україні: "Піраміда", "Критика", "Кальварія" тощо. У більшості книжки, які видаються за програмою "Коронація слова", де підтримка іде з боку фірми "Крафт". Тобто ці книги видаються незначними тиражами. Безперечно вони знаходять споживача, але сказати, що це вдалі маркетингові проекти неможна.
Маркетингові дослідження, дослідження по соціології книги, по економічній статистиці української книги за роки незалежності жодного разу не проводились. Єдиний раз 5 чи 6 років тому Інститут соціології і академії наук України проводили дослідження "скільки читають". Тобто яку частку у вільному часі українці займають читанням. І прийшли до висновку, що якщо на початку 90-х років писали, що займаються читанням 37%, то в 2001 році була названа цифра 27% населення. Це просто цифри, бо хто читає і як читає - не зрозуміло. Це виключно студенти чи це виключно діти, чи це пенсіонери, які перечитують літературу, яка була куплена ще за радянських часів. Тобто соціології книги в Україні нема. Як нема і маркетингових досліджень.
Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів має у своєму штаті дві діючі особи: це я і виконавчий директор Інна Миколаївна. Крім того, є ще бухгалтер, як в усіх інших організаціях. І на цих трьох осіб Українська асоціація видавців не може назбирати членських внесків. Найменше соціальне дослідження вимагає декілька тисяч євро. На жаль, інших джерел фінансування ми сьогодні не маємо. Якби мова йшла про російські видавництва, то ви знаєте, що 2 роки тому була дуже неприємна ситуація ВСТ. Вони були звинувачені російськими фіскальними структурами, що протягом 2 років не заплатили до бюджету 100 млн. доларів податків (не цільове використання). Я думаю, що це одне видавництво "АСТ" видає протягом року літератури за тиражами більше, ніж усі українські видавництва. Я хочу підкреслити лише одну позицію у суспільстві і зокрема, в журналістиці. Склалось враження, що українська книга потрібна виключно видавцям для того, щоб жити. Я хочу сказати ще раз: не одне маркетингове дослідження не виконає тієї ролі, якщо воно зроблене лише один раз. Мусить бути система постійного відслідковування ринку, моніторинг ринку як постійна дія. Кожен українець мусить записати в себе на лобі (особливо ті, у кого є діти), тоді коли вранці встане і подивиться на себе у дзеркало, там було написано: "Мої діти виростуть невігласами, якщо вони не будуть читати книжок. Тому вони ніколи не зможуть піднятись в сучасному інформаційному суспільстві, якщо не будуть працювати з книжками, вони завжди будуть бидлом, у яких буде працею виключно лопата і ще щось таке, що вимагає примітивних знань і абсолютно відсутності будь-яких потенцій до того, щоб зайняти відповідне місце у їхньому житті". Тому це питання не видавців, не шматка хліба видавців, не виживання, а питання суспільства. І суспільство, яке представлено в органах виконавчої влади мусить опікуватися цим.
Ведучий: ще одне питання з Інтернету. Запитання до пана Сенченко - директора Книжкової палати України. Чи задоволені Ви тим, яку роль відіграє сьогодні в Україні Книжкова палата? Які зміни в цьому потрібні?
Микола Сенченко: Книжкова палата України була створена у 1919 році. Вона довгий час була у Харкові і тільки з 1989 року знаходиться у Києві. Її функції такі: вона збирає все, що друкується в Україні. Це газети, журнали, книжки. Починаючи з 1917 року, в Україні було надруковано 800 тисяч назв книг. Всі ці назви книг зберігаються у Книжковій палаті України. Оті соціологічні функції могла б проводити Книжкова палата. Власне ми намагаємося зараз зробити так, щоб Книжкова палата проводила такі дослідження. Ми видаємо дуже багато літератури. Це різноманітні літописи. Ми щомісяця друкуємо літописи для того, щоб було зрозуміло що саме друкується у країні. Літописи книг, літописи журнальних статей, літописи газетних статей, каталоги всіх газет, які видаються в Україні. Крім того, ми робимо статистику друку і видаємо книжки "Друк України". Статистика друку необхідна для того, щоб було зрозуміло що робиться в Україні. У Книжковій палаті є свій електронний каталог. Там є всі книжки, які були надруковані за роки незалежності. Це якщо коротко.
А роботою Книжкової палати я незадоволений. Тому що Книжкова палата могла робити значно більше, а на жаль, ми не можемо цього робити із-за недостатнього фінансування.
Ведучий: Учасники вже відповіли на всі питання з Інтернету. Тому якщо у журналістів є запитання - прошу.
Женя Шидловька UABooks.info. В мене запитання до Олександра Афоніна. Ви кажете про те, що українська книга потрібна саме споживачам. Тоді хто має займатись рекламою цієї книги? Тобто це має бути пропаганда з боку держави, як освітня функція, чи це повинні робити приватні видавці. І хто буде слідкувати за якістю реклами?
Олександр Афонін: Рекламою конкретної книги мусить займатись видавець. А от пропагандою книги, пропагандою читання мусить займатись держава.
Я хочу навести приклад. Зараз у Росії готується багатомільйонна програма для того, щоб означити наступний 2007 рік роком читання і роком книги в Росії. Величезна кількість конкурсів по підтримці автора, величезна кількість конкурсів авторських колективів по сценічному оформленню книг, текстів книг на радіо, на телебаченні тощо, і семінари, і конференції, вчительські, учнівські тощо. Бо не може в рамках держави конкретний видавець займатись пропагандою читання взагалі. Він може представити свою книгу. Але знову ж, для книги у багатьох країнах світу існують розряди соціальної реклами. Тобто вона не йде в одному списку з рекламою хрону, черевиків, одягу. Це є соціальна реклама і там не нижчі розцінки для того, щоб інформація про книгу для суспільства була донесена до нього. Вчора відбулась зустріч за круглим столом з компанією "Телерадіокур'єр". Зараз ми плануємо серію акцій, і думаю, що до цього долучиться і наш портал, щоб розмістити інформацію про ті теле- радіокомпаніі, які готові працювати з видавцями, надавати їм розцінки на соціальну рекламу, на рекламу конкретної книги. Також ми плануємо організувати семінар, який будуть проводити спеціалісти з електронних медіа для видавців, для керівників служб реалізації тощо, як працювати з цими засобами масової інформації, в якому вигляді подавати рекламу, як це краще зробити, які центри для підготовки теле- радіо-реклами, щоб вона стала доступною для нашого споживача.
Безперечно ми будемо цим займатись, але сьогодні це буде добра воля тих компаній, які готові співпрацювати. І зокрема, компаній регіональних, які, на жаль, мають дуже обмежене коло споживачів чи тих, що чують чи бачать цю програму. Центральні канали нажаль не дуже ідуть назустріч. Якщо питання все таки підіймається, то проблема виливається в дуже серйозні цифри. Сьогодні тільки ті канали, які тим чи іншим чином долучились до видання певної книги, наприклад "1+1". Вони часто рекламують книги видавництва "Фоліо". Чи "Коронація слова", але там "1+1" виступає як інформаційний спонсор. За це спонсорство він теж отримує гроші від фірми "Крафт".
Ви також маєте можливість прочитати прес реліз, присвячений конференції.
